Однією із найактуальніших проблем спадкування нерухомого майна, є спадкування нерухомості, що належить нетитульному власнику.
Титульним власником нерухомого майна, є особа, що зареєстрована у державному реєстрі права власності на нерухоме майно. Відповідно нетитульним власником є особа, що формально не зазначена у реєстрі, однак на підставі закону, рішення суду або правочину, фактично є власником або співвласником відповідного нерухомого майна.
Класичним прикладом такої ситуації є випадки, коли під час шлюбу подружжя купило квартиру або інше нерухоме майно, яка належить обом з подружжя на праві спільної сумісної власності, однак під час нотаріального оформлення угоди, власником було зазначено лише одного із подружжя, оскільки він або вона формально виступали підписантами договору.
Також, в якості прикладу можна зазначити випадки, коли під час шлюбу другий з подружжя не вимагав поділу спільного сумісного майна на частки або просто не зареєстрував право власності на нерухоме майно у реєстрі.
У першому та другому випадку другий з подружжя де-факто є власником ½ частини нерухомого майна, а де-юре ні, оскільки інформація про таку власність відсутня у реєстрі прав власності на нерухоме майно.
Внаслідок чого, у разі смерті такого нетитульного власника, нотаріус з формальних причин не може включити відповідне майно у спадкову масу (майно, яке передається у спадок), що призводить до порушення прав спадкоємців.
Як спадкоємцям нетитульного власника захистити свої права на нерухомість у цьому випадку?
На допомогу прийде інститут визнання права власності, визначений ст. 392 ЦК України.
Вказаною нормою визначено, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Фактично, при відмові нотаріусом у видачі спадкоємцям нетитульного власника майна, свідоцтва про право на спадщину, є факт невизнання права власності таких спадкоємців на нерухоме майно.
Саме визнання права власності у порядку спадкування, є належним способом захисту порушеного права спадкоємців і застосовується, за умови, що захист спадкових прав не може бути реалізований у нотаріальному порядку. Такій підхід був підтриманий Верховним Судом у справі № 227/3750/19.
Друге відносно ускладнене питання цієї категорії спорів є визначення належного відповідача у справі.
Розповсюдженою помилкою є подання позову, де відповідачем визначається нотаріус, що відмовив у вчиненні відповідних нотаріальних дій.
Слід пам’ятати, що нотаріус – це лише уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності (ст. 3 Закону України «про нотаріат»).
В свою чергу, належними відповідачами у даній категорії справ є спадкоємець (спадкоємці), які прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування. Такий висновок виклав Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові по справі № 280/4/18.
